Є місця, куди потрібно йти пішки, стираючи в кров ноги. Так мовляли за старих часів про дорогу до православного храму. Є місця, куди потрібно вирушати, щоб відчути себе в гармонії з природою. Так мимоволі думаєш про село Дзвінкове, що у Васильківському районі.

Дзвони і дзвіночки Дзвінкового

Дорога до села, по дев’ятикілометровому заасфальтованому серпантину, тішить очі. По обидві сторони шосе – суцільно соснові ліси. При в’їзді до Дзвінкового, праворуч, зустрічає могутній дуб. Стоїть, немов вартовий природи, охороняючи спокій аборигенів. А їх-то – всього нічого.

Із зареєстрованих в селі набирається не більше двохсот домогосподарств. Більшість з них працює в лісгоспі. Цілі сімейні династії “вкоренилися” на цьому терені. Прибульців із столичною і іншою пропискою – у декілька разів більше. Місцеві їх іменують просто: дачники. Хоча багато хто з них тут живе вже багато років, коротавши пенсійні будні в оточенні лісового роздолля. А хтось щодня вирушає в Київ, допрацьовує до виходу на заслужений відпочинок.

лагенды ДзвонковогоА для цього самого відпочинку тут усі блага природи : від самого далекого подвір’я до лісу – не більше трьохсот метрів, стільки ж і до найчистішої річки Ірпінь, яка “підперезує” населений пункт по усій його довжині. У центрі села – два озера з карасями. Не життя – малина, в прямому і переносному сенсі. Тому лісової малини – пахучої, солодкої, незамінної при грипозно-вірусних недугах – в місцевому лісі, що кропиви в заплавах річки. Теж, до речі, корисної.

На гербі Дзвінкового цікаве поєднання: зображення дзвону, одна половина якого жовтого кольору, інша – у вигляді синього дзвіночка. Використання державного кольору органічне, а двох елементів – символічно.

Річ у тім, що походження назви села пов’язують саме з ними – дзвоном і дзвіночками. Старовинні перекази говорять про те, що тут, в розкидистих соснових борах, густих березових гаях, величних дібровах знайшли притулок скіфи – поселення ченців. З часом вони побудували тут церкви. А їх облаштували дзвонами. І коли величний благовіст звав на службу, а йому дзвінко вторило дзвоніння, а потім починали звучати передзвони і перебори – поперемінні удари в 12 дзвонів – уся округа наповнювалася божественними звуками. Тому, нібито, і дали селу назву Дзвінкове.

Є і інша історична версія. У стародавні часи в місцевих лісах і прибережних лугах росли в надлишку дзвіночки. Їх було так багато, що при шелесті вітру вони видавали ледве чутні звуки – “дзвони”. Тому і нарекли село Дзвінковим. Цікаво, що повсюдну появу куполів на православних храмах пов’язують з віщим сном одного церковнослужителя – архітектора. Йому уві сні явився образ лісового дзвоника – дзвоника, який видавав чарівні звуки. Він визнав це божественним знаком. І запропонував прикрашати храми дзвонами. Може, він був з цих, “дзвінкових” місць?

Залишити відповідь